Від Кожум’яки до кластера

Від Кожум’яки до кластера

14 липня

Майже третину надходжень до бюджету Києва у 1991 році давали підприємства легкої промисловості. Столичні заводи й фабрики забезпечували високоякісною продукцією не лише місто, область, інші регіони України, а й відправляли її за кордон. Колишнє Київське виробниче шкіряне об’єднання імені М. В. Фрунзе, наприклад, експортувало на початку дев’яностих майже 80% натуральної шкіри. Нині ж ПАТ «Чинбар» — один зі шкіряних лідерів України, кращий експортер 2015 року серед підприємств легкої промисловості Києва, виробничі потужності якого дають змогу переробляти до 500 тонн сировини щомісяця і сертифікована продукція відповідає міжнародним стандартам ISO 9001:2000 та ISO 14001:2006, — працює лише в одну зміну.

П’ята частина ринку

До речі, провідні країни розвитку легкої промисловості приділяють особливу увагу та надають їй істотну інвестиційну підтримку. Бо цій галузі притаманна висока мобільність виробництва. Це дає змогу підприємствам швидко розширювати асортимент продукції за будь-яких кон’юнктурних змін ринку, пов’язаних із сезоном чи модою. Обсяги випуску та продажу товарів «легковики» постійно збільшують, нарощуючи податкові відрахування.

40 років на заводі працює Віктор Ліщук, з них 25 — генеральним директором. Остання цифра свідчить про те, що керує підприємством Віктор Іванович ефективно.

Україна ж фактично з перших років незалежності обрала не зовсім правильний шлях розвитку легкої промисловості: зростання споживчого ринку та задоволення потреб населення в товарах вона забезпечує здебільшого за рахунок імпорту. Вітчизняному виробникові за таких умов залишилися тільки 20% ринку, що суперечить принципам економічної безпеки держави (згідно з ними, частка власної продукції стратегічного призначення має становити не менш як 50%). Як наслідок, в обсязі промислового виробництва України частка «легковиків» становить 0,8%, а у США, Німеччині та Італії — 8—12%.

Падіння гривні допомогло?

Миритися з такою ситуацією більшість підприємств галузі вже не бажають. І до рішучих дій їх підштовхнула, хоч як дивно, девальвація гривні. Вона створила сприятливі можливості для відвоювання внутрішнього ринку, оскільки зробила вітчизняні товари конкурентними за ціною, що посилило ефект імпортозаміщення. І першими цим скористалися «легковики» Києва.

Здавна чинбарством займалися переважно чоловіки. Але технічний прогрес зробив цю професію цікавою і для жінок: на заводі понад 50% представниць слабкої статі.

— На моє переконання, столиця може стати стартовим майданчиком для відновлення галузі, — каже один із найпалкіших столичних патріотів генеральний директор ПАТ «Чинбар» Віктор Ліщук. — Бо хоч частка зайнятих працівників на наших підприємствах і скоротилася із 2000-го до 2012 року в 3,8 раза, але 4,9 тисячі висококваліфікованих робітників та «ітеерівців» нині все-таки працюють на київських заводах і фабриках. До речі, якби керівництво міста переглянуло у бік зниження для підприємств хоч орендну плату за користування землею, ми змогли б запрацювати значно потужніше й надати високооплачувану роботу багатьом киянам. Особливо віком 20—45 років та жінкам. На «Чинбарі» представниць слабкої статі нині майже 63%.

Із такими пропозиціями керівники ПАТ «Чинбар», ТОВ «Український взуттєвий альянс», ТОВ «Науково-виробнича компанія «Гідростиль», ТОВ «РА.ДА», ТОВ «Дана-мода» звернулися до столичної міськради. 22 грудня 2015 року Київська міськрада, Київський національний університет технологій та дизайну, Черкаський державний бізнес-коледж та згадані столичні підприємства підписали угоду про співпрацю, предметом якої стало формування освітнього інвестиційно-технологічного кластера легкої промисловості як ефективного інструменту інноваційного розвитку через більш ефективне використання наявних потенціалу та ресурсів.

Фірмова торгівля на «Чинбарі» дає підприємству не лише прибутки, а й популярність: вітдоді як на заводі відкрився власний магазин, його відвідало майже 200 тисяч людей, серед яких чимало не киян.

— Це був без перебільшення історичний крок для Києва, — веде далі Віктор Іванович. — Бо нам вдалося нарешті переконати міську владу в тому, що підприємства легкої промисловості з їхньою великою ємністю внутрішнього ринку товарів (40—50 мільярдів гривень щороку), наявністю та можливістю нарощування експортного потенціалу, високим рівнем доданої вартості, високою швидкістю обороту капіталу, використанням сировини та напівфабрикатів вітчизняного виробництва, наявністю висококваліфікованих кадрів, значним науковим та інноваційним потенціалом зможуть перетворити Київ на місто з високотехнологічним виробництвом. Та головне, що підприємства кластера (за умови реалізації кластерних ініціатив) здатні збільшити свою частку на внутрішньому ринку до 50% упродовж п’яти наступних років.

Перші проекти

Столичний кластер легкої промисловості вже робить перші кроки: відповідно до рішення його ради (протокол №1 від 18 лютого 2016 року) до плану науково-інноваційних проектів введено такі напрями: «шкіра та взуття спеціального призначення», «київська броня» (засоби індивідуального бронезахисту для столичної поліції), «блакитний захист» (спеціальний одяг для рятувальних та інших робіт), «шкільна форма для киян», «енергоефективність у технологічних процесах виробництва шкіри, взуття, трикотажних та швейних виробах», «взуття для дошкільнят». Науковий супровід цих проектів здійснює Київський національний університет технологій та дизайну.

— Із цим вишем, — генеральний директор ПАТ «Чинбар» наголошує із задоволенням, — ми співпрацюємо особливо плідно: студенти кафедри біотехнології шкіри та хутра проходять практику на підприємстві. Багато випускників поповнюють лави чинбарівців. Фактично наш завод єдиний у Києві, який дає для студентів і практику, і роботу. На інших столичних підприємствах кластера легкої промисловості, переконаний, незабаром теж відчують прогрес у комплектації кадрів. Бо освітній інвестиційно-технологічний кластер стане ефективним інструментом інноваційного розвитку для концентрації та поширення нових знань і технологій.

Витіснити імпорт

Віктор Ліщук так захопився, розповідаючи про сьогодення та завтрашній день кластера, що виробнича діяльність самого «Чинбаря» якось відійшла на другий план. Але я (до приходу на підприємство) вже мала інформацію про успіхи заводу: 2000 року тут, наприклад, відбулася масштабна модернізація: запрацювало новітнє обладнання з комп’ютерною системою керування відомих європейських фірм, а ресурсоощадні технології дали змогу не лише знизити собівартість, а й підвищити конкурентоспроможність продукції.

— Наша шкіра хромова для верху модельного, військового та спеціального взуття, для галантереї, одягу, меблів та ременів, шкіра рослинного дублення для низу взуття, галантерейних, протезно-ортопедичних виробів, ременів, водостійка шкіра для робочого та спеціального взуття, — генеральний директор заводу стає суворішим, — давно вже за якістю обігнала подібний китайський товар, який заполонив столичний ринок. Але допоки влада (і не лише київська) не віддасть хоч половину вітчизняного ринку українському виробникові, всі наші старання будуть марними. З 1918 (!) року, наприклад, наше підприємство було основним постачальником шкіри для тодішньої Червоної армії: понад 70% продукції заводу йшли на пошиття взуття та спорядження для солдатів та офіцерів. Нині ж українські вояки ходять у взутті з імпортної шкіри далеко не кращої якості. 2000-го ми спільно з чеськими фахівцями розробили гідрофобну шкіру для армійського взуття, яка відповідала натовським стандартам (до 180 хвилин у ньому можна було стояти сухим у воді), але Міністерство оборони України цю шкіру в нас не купує, хоча щороку бере її зразки для пошиття тільки експериментальних пар.

Зробімо як поляки

2015 року імпорт взуття до Києва (вдумайтеся: у Броварах потужний виробничий взуттєвий центр) був досить вагомим.

— Мабуть, Україні потрібно перемогти внутрішнього Змія, аби не лише столиця, а й інші регіони жили заможно, спокійно, — Віктор Ліщук згадав казкового героя Кожум’яку, що поборов під Києвом чудовисько, яке забирало з кожного двору молодих хлопців та дівчат (пам’ятник Кирилові Кожум’яці, до речі, встановлено на території заводу). — Знаєте, як поляки віднадили із внутрішнього ринку китайське взуття? Вони у кожну пару, наприклад, спортивного взуття клали два фото: одне — власного виробництва з телефоном відділу маркетингу, друге — майстрині, яка пошила взуття. А вечорами по телевізору розповідали про неякісну імпортну дешеву продукцію, від якої болять ноги в дітей та дорослих. Такі передачі закінчувалися закликом купувати польський товар за 5 доларів, даючи роботу сотням поляків та податкові надходження до державної скарбниці, ніж платити долар за китайську продукцію. Як сім баб пошептало!

Цілком згодна з Віктором Івановичем. Вітчизняному виробникові набридли вже промови популістів про любов до всього українського. Краще допоможіть нашим промисловцям ділом або не заважайте працювати!

Тетяна ПАРФЕНЮК
для «Урядового кур’єра»,
Володимир ЗАЇКА,
«Урядовий кур’єр» (фото)



При копіюванні даної статті посилання на джерело обов'язкове: http://www.ukurier.gov.ua